1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Понеділок жовт. 23

Десять років із пам’яттю про Анатолія Погрібного

PDF Друк E-mail

Десять років із пам’яттю про Анатолія Погрібного

На цьогорічний 9 день жовтня припадають сумні роковини: десять років тому, у 2007-му, відійшов у засвіти Анатолій Погрібний – людина, чин якої поєднував таке різнобарв’я покликань і репрезентацій, що важко навіть визначити, яку ж із них варто назвати першою. Високого карбу літературознавець, фаховий лінгвіст, етнопсихолог, педагог, блискучі лекції з української літератури якого в Інституті журналістики Київського університету збирали студентів чи не з усіх гуманітарних факультетів, один із фундаторів сучасної школи українознавства, а ще громадський діяч і політик (ініціатор створення Товариства української мови («Просвіта»), один з організаторів першого підняття національного прапора над Київрадою липнем 1990-го та координатор допомоги голодуючим студентам, фундатор Конгресу Української інтелігенції, фактичний керівник «спілчанського» протестного штабу під час Помаранчевої революції), академік Академії наук вищої школи України, Вільної Української Академії Наук (Нью-Йорк), дійсний член НТШ – перелік цей вільно продовжувати і продовжувати. І за кожною з цих позицій – огром продуманого, пережитого, зробленого. Але найперше він був Анатолієм Погрібним – людиною, якій боліла Україна, яка снила і жила нею, ставши загальновизнаним моральним авторитетом для цілого українського загалу.

У 90-ті його називали «народним професором». Називали не випадково – така інтенсивність поєднання доглибної науковості та офірного громадського служіння притаманна була тоді тільки Анатолію Погрібному. Бо й направду: саме він першим у постсталінську добу повносило «вписав» у координати українського письменства та культури творчість замовчуваного доти Бориса Грінченка (належало б тут згадати добрим словом і монографію Анатолія Погрібного «Борис Грінченко: нарис життя і творчості», і упорядкований ним у «Бібліотеці української літератури» двотомник письменника та драматурга), саме йому належить пріоритет у новому, засадничо «не-совєцькому» прочитанні творчості українських класиків, найперше ж – Івана Нечуя-Левицького, Трохима Зінківського, Якова Щоголева, Івана Манжури, Павла Тичини, Олеся Гончара, саме він повертав у «материкову» Україну творчість Докії Гуменної та увесь практично корпус текстів класика національної педагогіки XX ст. Григорія Ващенка, він, у суті речі, першим у незалежній Україні поновив притаманний ще Сергію Єфремову тип «громадянсько-публіцистичного» літературознавства, прогностично окресливши наративні та екзистенційні координати «третьої хвилі» українського літературного відродження. І водночас – саме Анатолій Погрібний, якого на вимогу патріотичної громадськості влада вимушена була після розпаду СРСР призначити першим заступником міністра освіти, упродовж свого надто короткотривалого (від травня 1992-го по липень 1994-го) урядування розробив і запровадив зорієнтовану заразом на гуманістичні та україноцентричні світоглядні домінанти програму «Освіта. Україна XXІ ст.» та Концепцію національного виховання, українізувавши (і то добровільно, за згодою батьків) кілька сотень шкіл найперше в Києві, а потім по цілій Україні та розпочавши системну працю з переведення вищої школи на українську мову викладів (процес цей, на жаль, після його вимушеної відставки було перервано), саме Анатолій Погрібний як засновник і голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка розбудував мережу національно-патріотичної перепідготовки педагогічних кадрів, саме він, зрештою, був «рушієм» практично всіх натоді масових громадських акцій в обороні національних констант українського культурного простору. Можна без перебільшення ствердити, що «народний професор» в одній особі виконував ті функції, які у розвиненому суспільстві виконували цілі академічні та культурно-просвітні інституції.

Вражаючим духовим звершенням Анатолія Погрібного стала започаткована ним влітку 1997-го на Українському радіо авторська програма «Якби ми вчились так, як треба», феномен якої в координатах модерного націєтворення на зламі століть ще маємо в належний спосіб осмислити. Власне, це була у той час не стільки радіопередача, скільки постійно діючий щотижневий «радіомайдан», на якому зустрічалися люди зі всієї України, дискутуючи про актуальну політичну ситуацію та першоджерела української мови, історичну спадщину Київської Русі та проблеми реабілітації УПА, статус Чорноморського флоту і перспективи євроінтеграції… І надходили листи – щотижня не менше сотні слухацьких відгуків на попередні радіопересилання. Скільки тисяч їх пройшло через його руки за всі роки виходу передачі – не знав, певно, і сам Анатолій Григорович. І кожен треба було прочитати, розібравши чужий почерк, найцікавіші листи процитувати в ефірі, додавши до них відповідний коментар, – і належало робити це самому авторові програми, бо не було в нього ні укомплектованого штату помічників та секретарів, ні референтів, які клали б йому на стіл вже опрацьовані фрагменти із найцікавіших дописів. Натомість була в Анатолія Погрібного безмежна шана тисяч і тисяч його слухачів, які щоразу вщерть заповнювали велику – вона ще Центральну Раду пам’ятає! – залу в Будинку вчителя під час його виступів… З того циклу радіопередач і постала знана його серія книг, які піднеслися найпомітнішим явищем в українській публіцистиці схилку XX – поч. XXІ ст., – «Якби ми вчились так, як треба», «Розмови про наболіле», «По зачарованому колу століть», «Раз ми є, то де?», «Жива душа Донбасівського краю». 2006-го Анатолій Погрібний був удостоєний за них Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Науково-дослідний інститут українознавства – то окремішній етап у його житті. 1994-го, коли «українізація від Погрібного» остаточно допекла чиновникам у високих кабінетах і коли Анатолію Погрібному «патріоти» з переляканими обличчями наполегливо порадили піти з посади першого заступника міністра («Прошу звільнити мене за власним бажанням, без власного на те бажання», – написав він у заяві), він прийшов у тоді ще Інститут українознавства Київського університету. Прийшов із планами, ідеями, проектами, які не вдалося зреалізувати в кабінеті держслужбовця і які він почав втілювати в життя вже разом із громадою українознавців, очоливши в Інституті відділ української літератури. Можна без перебільшення ствердити, що, починаючи від того 1994-го, не було жодного інститутського заходу (круглого столу, курсів перепідготовки вчителів, міжнародного конгресу чи конференції), у якому б Анатолій Погрібний не взяв найактивнішої участі. Під його керівництвом здійснено було низку важливих проектів у царині і науковій, і педагогічно-освітній, він став постійним автором часопису «Українознавство», він репрезентував Інститут в академічному середовищі української діаспори, ставши деканом факультету україністики Українського вільного університету у Мюнхені. А найголовніше – Анатолій Погрібний завжди без зайвих прохань ставив своє плече тоді, коли було по-справжньому важко.

9 жовтня представники відділів Науково-дослідного інституту українознавства на чолі з директором Богданом Галайком були на Байковому – біля знаного всьому українському Києву козацького хреста із вирізьбленими на ньому соняшником та розкритою книгою. Поклали квіти. Помовчали. Згадали про те, скільки встиг зробити цей чоловік. І подумали про те, скільки ще всього належить зробити нам…

Відділ української філології

Докладніше про внесок Анатолія Погрібного у становлення та розвиток сучасного українознавства див.: PDF

 
© Всі права захищені
test